У нашій «Вітальні» сьогодні надзвичайна гостя. Людина, чиє ім’я з глибокою повагою та захопленням вимовляють колеги-науковці не лише в Україні, а й далеко за її межами. Викладачка, на лекціях якої студенти ловлять кожне слово. Практикуюча лікарка, на рахунку якої тисячі врятованих дитячих життів. Днями свій прекрасний ювілей відсвяткувала Ольга Євгенівна Федорців – докторка медичних наук, професорка кафедри дитячих хвороб з дитячою хірургією.
За її плечима – величезний професійний бекграунд: вона є авторкою понад 300 науково-методичних публікацій, серед яких дві монографії, англомовний підручник, 10 посібників та стільки ж інформаційних листів. Вона – власниця семи патентів на корисну модель і наукова керівниця десяти дисертантів, які нині продовжують її справу. Але за всіма цими поважними регаліями, за суворим білим халатом ховається надзвичайно емпатична, чуттєва й світла жінка. Коли Ольга Євгенівна починає розповідати про своїх маленьких пацієнтів, про їхній біль і боротьбу за життя, в її очах мимоволі бринять сльози. Вона не соромиться цих емоцій, адже для неї педіатрія – це не просто фах чи сухий запис у трудовій книжці. Це її місія та найбільша любов.
Наша сьогоднішня розмова вийшла напрочуд відвертою: ми говорили про медицину минулого й майбутнього, про створення власної наукової школи, європейський досвід, сучасні загрози для дітей та те, що дає сили жити, попри найтяжчі життєві випробування.
Дівчинка, яка мріяла вилікувати татове серце
Кожна велика історія завжди має свій затишний початок. Для Ольги Євгенівни цим початком стало мальовниче село Ягільниця, що на Чортківщині. Вона зростала в інтелігентній родині педагогів, де змалечку прищеплювали любов до знань, відповідальність та глибоку повагу до праці.
«Мої батьки – педагоги, – з теплою усмішкою пригадує професорка. – Батько тривалий час працював головою колгоспу. А мама була вчителькою, викладала мови та літературу. Ба більше, вона була моїм класним керівником! З одного боку, це чудово, а з іншого – вимагало неймовірної самодисципліни. Я просто мусила бути найкращою, мусила бути зразком для інших дітей. Можливо, саме це й сформувало мій характер: звичку ставити перед собою найвищі планки та досягати їх, попри все».
Школу юна Оля закінчила із золотою медаллю. Навчання давалося напрочуд легко, дівчинці щиро подобалося пізнавати нове. Проте вибір майбутньої професії був продиктований не лише жагою до науки, а й глибоким дитячим болем і палким бажанням врятувати найріднішу людину.
«Мрія стати лікаркою зародилася ще в ранньому дитинстві, – ділиться потаємним Ольга Євгенівна. – Мій батько мав дуже слабке серце. Він переніс три інфаркти. Я бачила його страждання, й моїм найбільшим дитячим бажанням було вирости, стати кардіологом і назавжди його вилікувати. З цією світлою, великою метою я й вступила до Тернопільського державного медичного інституту».
Від кардіології – до педіатрії
Студентські роки для Ольги Федорців стали часом не лише наполегливого навчання, але й формування її медичного світогляду. Хоча дівчина мріяла про кардіологію, доля звела її з людиною, яка назавжди змінила її професійний вектор. Цією людиною став видатний вчений, тодішній завідувач кафедри Іван Семенович Сміян.
«Іван Семенович прищепив мені таку безмежну любов до педіатрії, що жодних сумнівів не залишилося, – з вдячністю згадує професорка. – Він став моїм керівником, моїм Вчителем з великої літери та справжнім моральним орієнтиром. Під його впливом я обрала педіатрію й нині, озираючись назад на десятиліття практики, можу впевнено сказати: це моє життя. Я віддала цій справі всю свою свідому діяльність. Безмежно люблю дітей, люблю допомагати їм боротися з недугами, а також обожнюю науку, яка дозволяє робити відкриття, щоб покращувати якість діагностики та лікування».
Незважаючи на високі вимоги медичного інституту, Ольга знаходила час на все. Вона із захопленням згадує свій курс – надзвичайно дружний та згуртований. Студенти разом гуляли в парку, святкували дні народження, підтримували одне одного під час важких сесій. Ця студентська дружба витримала випробування часом і збереглася на все життя. Дівчина також активно займалася спортом – захоплювалася волейболом і навіть фехтуванням, що виховувало в ній швидкість реакції та точність (якості, які так необхідні лікарю).
Особисте життя теж розвивалося стрімко: після другого курсу Ольга вийшла заміж, а після третього – стала мамою, народивши доньку. Здавалося б, пелюшки, безсонні ночі та родина мали б відсунути складне медичне навчання на другий план. Але загартований у дитинстві характер дав про себе знати: інститут 1980 року Ольга Євгенівна закінчила з омріяним дипломом з відзнакою. Попереду був тривалий, виснажливий, але неймовірно цікавий шлях у велику медицину.
Сфери її наукових і практичних зацікавлень
Сьогодні студенти бачать перед собою поважну професорку, чиє слово має вагу на міжнародних конгресах. Проте мало хто знає, що її шлях до цього визнання не був вистелений трояндами. Вона не отримала свої посади «у спадок» й не перестрибувала через кар’єрні сходинки. Ольга Федорців знає практичну медицину з самих її низів.
«Я сорок шість років у медицині, – констатує Ольга Євгенівна. – 1980-го закінчила інститут за спеціальністю «Лікувальна справа», 1981-го пройшла інтернатуру в обласній дитячій лікарні. І я можу сказати з гордістю: я пройшла всі щаблі. Я була звичайною дільничною педіатринею. Я всю практичну медицину знаю не з книжок, я перенесла її на власній шкірі. Пригадую ці епідемії грипу, коли доводилося обслуговувати по 50 викликів на день, місити сніг і болото, щоб дійти до кожної хворої дитини. Пригадую ці нескінченні заповнення карток, документації, лікарняних листів. Буває так, що сучасні викладачі одразу після університету йдуть в аспірантуру й залишаються в затишних кабінетах. А я йшла поступово: від старшої лаборантки, асистентки, доцентки – й аж до професорки та завідувачки кафедри».
Уже в перший рік своєї роботи в міській лікарні №1 вона почала займатися наукою. 1987 року успішно захистила кандидатську дисертацію. Її тема стосувалася клінічного значення стану біологічних мембран при різних формах гіпотрофії. Кажучи простою мовою, молода науковиця досліджувала, як розлади харчування впливають на клітини дитячого організму на найглибшому рівні.
Але Ольга Євгенівна ніколи не зупинялася на досягнутому. Після захисту в Київському інституті ПАГ вона вже знала: попереду – докторська. І через 10 років, 1999-го, блискуче її захистила. Цього разу праця була присвячена комплексній терапії хронічних розладів живлення в дітей раннього віку.
До сфери її найглибших наукових і практичних зацікавлень увійшли найскладніші проблеми: екологія та здоров’я дітей, алергічні захворювання (бронхіальна астма, атопічний дерматит), ревматоїдний артрит. Але особливе місце в її серці завжди займали діти раннього віку з гіпотрофією (тяжкою білково-енергетичною недостатністю).
«Я рятувала таких діток від найгіршого, – голос професорки теплішає. – І знаєте, що найцінніше? Ті діти, яких я виходила з критичних станів багато років тому, нині вже виросли й привозять на консультації до мене своїх власних дітей. Вони довіряють мені здоров’я всієї своєї родини. Це найвища нагорода для лікаря».
Величезною гордістю Ольги Євгенівни є її учні. Вона стала науковою матір’ю для десяти дисертантів, виховавши цілу когорту висококласних фахівців. «Ми з учнями охоплюємо найрізноманітніші проблеми, – розповідає науковиця. – Наприклад, моя учениця, яка зараз працює дитячою лікаркою в поліклініці, під моїм керівництвом глибоко займалася гіперплазією щитоподібної залози, еутиреоїдними станами, особливостями перебігу дифузного ендемічного зобу. Для Тернопільської області це критично важливо, адже ми живемо в ендемічній зоні йододефіциту й це безпосередньо б’є по дітях».
Викладачка – це стан душі…
На запитання, ким вона відчуває себе найбільше – лікаркою, науковицею чи викладачкою, Ольга Євгенівна відповідає без роздумів: «У мене, певно, в крові написано, що я передусім – викладачка. Мені настільки подобається робота зі студентами, ця енергія молоді, що, можливо, саме завдяки цьому я досі тримаюся в такому тонусі. І, звісно ж, робота з дітьми – це величезний стимул».
2015 року професорці запропонували роботу в Польщі. З того часу її життя перетворилося на постійний рух між країнами. Опольська вища медична школа, Кутно, а потім – Білосток, де вона працює вже майже 10 років. Спектр дисциплін, які вона там викладає, просто вражає своєю полярністю: від неонатології (науки про новонароджених) та генетики до анатомії, лікарської косметології, рятівництва та навіть геріатрії (медицини похилого віку). Здатність вільно володіти таким різноманіттям знань і передавати їх іноземною мовою свідчить про феноменальний масштаб її інтелекту.
Маючи величезний досвід роботи з європейськими студентами, Ольга Євгенівна часто аналізує різницю між медичною освітою в нас і за кордоном. «Особливої різниці в інтелекті чи здібностях немає, – зазначає професорка. – Але польські студенти часто більш мотивовані. Чому? Бо вони соціально захищені. Вони точно знають, де будуть працювати, знають, чого хочуть від професії та як цього досягти. Наші ж студенти, на жаль, перебувають у постійному стресі. Ось сьогодні мала розмову із шестикурсниками, які зізналися: «Ми навіть боїмося мріяти, ким хочемо бути, бо нас як бюджетників можуть відправити будь-куди, на будь-яку спеціалізацію». Через цю невизначеність втрачається мотивація. Крім того, за кордоном я відчуваю велику повагу до статусу професора. У нас, на жаль, ставлення до лікарів і викладачів у суспільстві зараз не завжди на такому високому рівні».
Дипломатія в білому халаті та робота зі Scopus
Науковий авторитет Ольги Федорців давно вийшов за межі України. Все почалося ще 2009 року, коли на конгресі вона познайомилася з польським професором Яном Зейдою із Шльонської медичної академії (нині – університету). Це вилилося у масштабний міжнародний проєкт «БуПас» (Білорусь, Україна, Польща), а згодом – «ПолБуКан» (з приєднанням Канади). Науковці досліджували поширення бронхіальної астми серед дітей східної Європи, провівши гігантське анкетування. Лише на Тернопільщині (в місті та тодішньому Збаразькому районі) було обстежено понад чотири тисячі школярів за анкетами, які містили понад сто питань. Це дозволило зібрати унікальну базу даних для європейської педіатрії.
Але міжнародна робота професорки не обмежується лише дослідженнями. Вона є активним членом редакційних колегій двох поважних польських наукових видань, зокрема авторитетного журналу «Family Medicine & Primary Care Review» (Вроцлав), який входить до міжнародної наукометричної бази Scopus, та «Medical Science Pulse» (Ополе). Вона постійно рецензує статті європейських вчених, що є ознакою найвищого визнання її компетенції.
Нині ж Ольга Євгенівна є гордістю нашого університету, адже представляє його в потужному європейському консорціумі з шести країн (Іспанія, Кіпр, Словенія, Німеччина, Польща, Україна). Проєкт має назву «Мультикультімед» і присвячений мультикультурній освіті в медицині.
«За кордоном ця програма працює ще з 1990-х років, а ми в Україні лише починаємо цей шлях, – захоплено розповідає професорка. – Ми розробляємо вправи для студентів, які вчать їх працювати в командах з людьми різних національностей, релігій та культур. Це своєрідна медична дипломатія. Лікар повинен розуміти, як різні народи ставляться до хвороби, до здоров’я і навіть до смерті. Ми вже провели робочі зустрічі на Кіпрі та у Словенії, випустили спільну книгу, яку переклали з англійської українською та іншими мовами країн-учасниць».
У рамках проєкту за допомогою штучного інтелекту та голосу студентки книгу перетворили на аудіоформат, щоб зробити її доступною для незрячих. Створюють також унікальну «Живу бібліотеку» – серію аудіоінтерв’ю. Якщо європейські колеги записують розмови з людьми різних релігій, то українська частина проєкту, на жаль, продиктована суворими реаліями нашого сьогодення. Ольга Євгенівна зі своєю командою готують інтерв’ю зі студентами-переселенцями з Маріуполя та інших гарячих точок, які пережили страшну психологічну травму, а також з дітками з ДЦП. Цей матеріал допоможе майбутнім лікарям у всьому світі краще розуміти пацієнтів із ПТСР. А вже наприкінці травня на професорку чекає виступ на світовому конгресі у польському Щецині, де вона знову гідно представить українську наукову школу.
Чому плаче педіатриня
Кажучи про сучасну педіатрію, очі професорки стають сумними. Найбільший біль для неї нині – це вплив війни на дитячі душі та здоров’я. «Цей важкий, постійний стрес… Це страшно, – голос Ольги Євгенівни тремтить. – У нас і раніше були проблеми, показники здоров’я поступалися європейським. Але те, що відбувається зараз, – такі маленькі діти стикаються з найтяжчими випадками психологічних травм, втрачають батьків, втрачають найближчих… Оце для мене найгірше. Бо з будь-якою іншою медичною проблемою ми можемо впоратися. У нас прекрасні лікарі, в нас була чудова система охорони здоров’я. Мене це відверто болить».
Професорка з ностальгією та сумом згадує стару систему педіатричного нагляду, яка, на її погляд, була ідеальною для контролю за здоров’ям нації. «Колись у нас кожна дитина була на обліку. Я знала кожну дитину на своїй дільниці, знала, чим вона дихає. А зараз систему змінили, й ми бачимо сумні наслідки втрати цього тотального контролю за здоров’ям малюків».
Ще одна величезна загроза, яка змушує досвідченого лікаря хапатися за голову, – це засилля так званих «інтернет-експертів» і блогерів, які дають молодим мамам відверто шкідливі поради. Для людини, яка все життя спирається на глибоку науку та доказову медицину, дивитися на цей інформаційний хаос особливо боляче. «Зараз пішла мода на так званий «педагогічний прикорм», – ділиться професорка. – Ми десятиліттями вчили, що до шести місяців травна система готова лише до грудного молока. Повинна бути поступовість, адекватність. Дитина має їсти те, що її організм здатен засвоїти. А мами слухають людей у соцмережах, які гордо називають себе експертами, прочитавши одну статтю в інтернеті».
Не менш гостро стоїть проблема антивакцинаторів. «Вакцинація рятує дітей! Без неї неможливо впоратися з тяжкими інфекційними хворобами. Особливо зараз, коли організм дітей виснажений стресом. Люди ж, начитавшись фейків, відмовляються від щеплень. Навіть деякі лікарі часом сіють сумніви, мовляв, «дитина ще не спроможна перенести». Кажуть, що комплексні вакцини – це занадто велике навантаження. Але ж доказова медицина, перевірена часом і мільйонами життів, кричить нам протилежне: сучасні комплексні вакцини переносяться легше й краще, ніж кожна окремо! Лише вакцинація здатна захистити наше майбутнє.
Життя крізь призму втрат і любові
Слухаючи цю сильну, мудру й таку життєствердну жінку, важко уявити, який нестерпний особистий біль їй довелося пережити. 2000 року доля завдала їй найстрашнішого удару, який лише може спіткати матір. «У мене двоякі відчуття від життя та дуже болісні, – тихо, з глибоким сумом в очах каже Ольга Євгенівна. – У двотисячному році я похоронила свою старшу донечку. Вона пішла моїми стежками, закінчила наш університет, була чудовою лікаркою, працювала у нас, потім у Чехії… Але безжальна хвороба забрала її життя».
Пережити смерть власної дитини – це випробування, яке здатне зламати будь-кого. Але Ольга Федорців знайшла у собі сили жити далі. Її врятувала робота, студенти, маленькі пацієнти, які потребували її допомоги, і, звісно ж, родина. Вона продовжує віддавати свою любов тим, хто залишається поруч.
Нині її найбільша втіха – це 6-річний онук Артем, який наповнює дім дзвінким сміхом і змушує забути про втому. Двоє старших, уже дорослих онуків – Олег і Богдан навчаються та працюють у Чехії, продовжуючи сімейні традиції працьовитості та наполегливості. Молодша донька стала успішною лікаркою-дерматовенерологинею та косметологинею, щодня даруючи людям красу й здоров’я.
Щоб відновлювати сили та черпати натхнення, професорка багато подорожує. Це її велика пристрасть, яка дозволяє побачити світ, заради якого вона щодня працює. «Обожнюю мандрувати! Де лише не була, – її очі знову загоряються світлим вогником інтересу до життя. – Була на конгресі в Парижі – це незабутньо. Італія просто вкрала моє серце: Рим, загадкова Венеція… Була в Німеччині – у Берліні та Дрездені. А Польщу, здається, об’їздила вже всю вздовж і впоперек».
Ольга Євгенівна Федорців – це людина-епоха для нашого медичного університету. Вона довела, що можна бути видатною науковицею світового рівня, мати публікації в Scopus, представляти Україну в європейських консорціумах і при цьому залишатися звичайною, чуйною жінкою, яка щиро плаче разом з мамами хворих малюків. Вона вчить своїх студентів не лише ставити правильні діагнози та призначати лікування, але й бути справжніми Людьми.
Редакція газети щиро вітає Ольгу Євгенівну з її прекрасним ювілеєм! Бажаємо міцного здоров’я, невичерпної енергії, нових наукових звершень і щоб в її доброму серці завжди знаходилося місце для радості, а маленькі пацієнти приносили лише щасливі новини про своє одужання. Многії та благії літа, шановна Професорко!
Зоряна ТЕРЕЩЕНКО